Своїми думками про майбутнє вищої освіти в Україні поділився на сторінці Ліга.net Костянтин Соловйов, експерт зі стратегічних комунікацій у GovTech та EdTech і засновник Soloviov Consulting.
Зараз досліджую, що реально відбувається на ринку і мене особисто цифри дуже лякають.
У 2029 році до університетів вступатимуть лише ~15 тисяч випускників шкіл. У 2025-му їх було понад 200 тисяч. Реформа 12-річної школи, демографічна яма і міграція — все це прийде одним роком і дасть саме такий результат.
При цьому прямо зараз на ринку праці 133 тисячі активних резюме і лише 66 тисяч вакансій, і водночас роботодавці кажуть, що не можуть знайти потрібних людей.
Випускники витрачають роки на навчання і не можуть знайти роботу. Роботодавці мають відкриті позиції і не можуть їх закрити.
Всі незадоволені, і ніхто не розуміє, чому.
Щось тут зламано давно. І це не проблема конкретних студентів чи викладачів.
Я 15 років в освіті - працював і з маленькими навчальними центрами, школами та великими університетами. Допомагав залучати студентів, запускати нові програми, розбиратися, що взагалі відбувається на ринку. Бачив, як закривались заклади з десятилітньою історією — і як виростали з нуля ті, про яких ніхто не чув.
Кожного разу чую одне: демографія, війна, міграція. Рідко хтось каже: «Ми не розуміємо свого клієнта і не стежимо за ринком».
Коли починаю питати конкретніше
Яка вартість залучення одного студента? Який бюджет на маркетинг і як він розподілений по каналах? Де ви по впізнаваності відносно конкурентів? Які короткострокові програми плануєте запустити під новий попит? Більшість не може відповісти на жодне з цих питань.
Університети просто не мислять комерційними категоріями. А от ринок — мислить.
Ті, що це зрозуміли, — ростуть в рази навіть під час війни. Ті, що не зрозуміли, — закриватимуться. Розбираю, чому.
Спочатку про те що відбувається з ринком
МОН офіційно оголосило скорочення університетів зі 140 до 100 до 2030 року. Але реальне скорочення буде більшим — не тому, що держава так вирішить, а тому, що ринок вже вирішує.
Сигнали є скрізь. Дослідження Gradus Research показало: лише 6% батьків дітей у державних школах задоволені якістю освіти. 6%. Це не криза довіри, що наближається — вона вже тут.
Держава фінансує освіту на рівні 2,7% ВВП при законодавчо визначених 7%.
Зарплата педагога $541 на місяць, найнижча серед усіх галузей.
Найкращі викладачі йдуть у бізнес і міжнародні організації. Частина на фронт. Програми не оновлюються. Керівники університетів здебільшого не готуються до змін або не знають про них або не вірять, що це їх торкнеться.
Деякі заклади вже провалюють набір цього сезону. І якщо нічого не зміниться, найближчими роками ми побачимо реальні закриття, а не просто реорганізації за рішенням МОН. Виживе той, хто дає результат, а не той, хто просто видає диплом.
Тепер про тих що виживуть і вже заробляють
Топ-15 приватних університетів заробили 3,8 млрд грн у 2024 році. Онлайн-освіта зросла втричі за 2022–2024 роки. 40% дорослих готові перекваліфіковуватися. Ринок є.
Просто більшість університетів його не бачить.
Я аналізував чотири університети, що ростуть: КНУ, КПІ, УКУ і KSE. Різні за розміром і фінансуванням. Але всі четверо зрозуміли одне правило раніше за інших.
КПІ — підприємницько-оборонний хаб. Sikorsky Challenge з 2012 року: фестиваль стартапів, стартап-школа, єдиний реально діючий технопарк в Україні. 13% українських ІТ-фахівців — випускники КПІ. Єдиний в Україні партнер Amazon.
Новий ректор Мельниченко у 2024-му одразу оголосив вектор: гуманітарне розмінування, робототехніка, штучний інтелект, протезування. Перші дві групи магістрів-ветеранів вже у цьому навчальному році. КПІ не чекає держзамовлення. Він сам формує ринок.
КНУ також цікавий кейс. Найстаріший університет країни, бюджет 3,5 млрд грн, 29 000 студентів. І при цьому ректор Бугров відверто каже: «бюрократичні обмеження у фінансових операціях з міжнародними партнерами» головний виклик. Університет адаптується: 37 міжнародних проєктів у 2025-му, Google-грант $500 тис. на кібербезпеку, Центр Дія.Бізнес на базі економічного факультету. Але ця трансформація реактивна під тиском обставин, а не як свідома стратегія. КНУ показує, як великий державний університет може змінюватися та вижити через міжнародні партнерства навіть всередині бюрократичної системи. Але також показує, наскільки це повільно і складно.
УКУ — модель, де місія є бізнес-моделлю. Ніколи не отримував держфінансування і не хоче. Дохід 2024 — 494 млн грн, вдвічі більше, ніж у 2021-му. Бакалаврат коштує 147 000 грн на рік, магістратура в середньому еквівалент $4 200. При цьому університет покриває значну частину витрат для тих студентів, хто не може платити повну вартість через стипендії і безвідсоткові позики.
Має Angel One власний венчурний фонд: $4 млн вкладено, портфель $550 млн.
Ректор Добко формулює просто: «Секрет — у корінні: цілісний розвиток людини». Люди платять не за диплом — за середовище і спільноту.
KSE (*як на мене, найкращий приклад підприємницької моделі університету) — 30 студентів у 2016-му, 1 635 у 2025-му. Зростання в 55 разів. Доходи ×6 за три роки. Частина студентів навчається безкоштовно — за грантами. У 2025-му купили кампус за $18 млн при доходах 131 млн грн. Рекордна приватна інвестиція в українську освіту. KSE — університет + аналітичний центр + реформаторська платформа.
KSE Institute цитується у New York Times і Washington Post. Донори фінансують не освіту — вони фінансують платформу змін.
Портфель продуктів — або що робити іншим, якщо вони не хочуть закритися.
Одна з найбільших помилок університетів — ставка на один тип продукту, найчастіше це традиційний бакалаврат. Коли набір просідає — немає чим компенсувати.
Університети, що виживуть, управляють портфелем продуктів як бізнес. Логіка проста та сама BCG-матриця що у будь-якому підприємстві.
Зірки — програми з кібербезпеки, штучного інтелекту, технологій відновлення. Швидко ростуть, потребують інвестицій, дають конкурентну перевагу. Сюди вкладають першими.
Дійні корови — традиційні управлінські та економічні програми. Попит є, маржа стабільна, великих інвестицій не потребують. Це базовий грошовий потік.
Знаки питання — програми для ветеранів та ВПО + мікрокваліфікації. Потенціал великий, ринок формується, але поки незрозуміло, чи злетить. Тут потрібне тестування, а не повноцінне розгортання.
Університет, що розуміє цю логіку, — не ріже «нерентабельні» напрями бездумно і не вкладає все в один «перспективний». Він балансує портфель і диверсифікує доходи.
Правило виживання одне — знай свого клієнта. Всі університети, що ростуть, знають свого клієнта і будують під нього.
КПІ знає, що клієнт — держава з оборонним замовленням і корпорації, що потребують інженерів.
KSE знає, що клієнти — донори, що хочуть впливу на держполітику, і амбітна молодь, що хоче залишитись в Україні.
УКУ знає, що клієнт — люди, яким важлива ціннісна ідентичність і які готові за неї платити.
КНУ — окремий кейс. Клієнт є, і продукт є — найсильніший бренд серед державних закладів, перші позиції в рейтингах, сильні викладачі, актуальні програми, подвійні дипломи. Студенти досі обирають за престижем і рекомендаціями, і КНУ тут виграє автоматично.
Але в цифровому просторі університет пасивний: коли абітурієнтів стане суттєво менше, пасивна бренд-стратегія вже не допоможе.
Університети, що закриватимуться, будують програми від «що вміємо викладати».
Університети, що ростуть — навіть державні — знайшли спосіб поєднати те, що вміють, з тим, що потрібно ринку.
Це і є підприємницька модель. І іншого шляху немає.
Замість висновку
Якщо ви зараз вибираєте університет для дитини краще три питання - перед тим як платити за навчання
Перше: який відсоток випускників знаходить роботу за спеціальністю протягом року після випуску? Не «у нас висока якість освіти» — конкретна цифра. Якщо відповіді немає — це і є відповідь.
Друге: які реальні партнерства університету з роботодавцями? Чи є гарантоване стажування? Чи беруть роботодавці участь у розробці програм?
Третє: що університет робить з сегментами, крім 17-річних абітурієнтів? Якщо нічого — вони ставлять всі ставки на один ринок, що скорочується. У 2029-му це стане їхньою проблемою.
Що буде далі
Університети в Україні не просто переживають кризу. Вони проходять природний відбір.
Ті, що зрозуміли правила нової гри, — вже будують бізнес-моделі. Диверсифікують клієнтів. Керують портфелем продуктів. Вимірюють результат через працевлаштування, а не через кількість дипломів.
Ті, що чекають держзамовлення, — доживають. Не через погану освіту. Через відсутність стратегії.
У 2029-му коли абітурієнтів стане менше — стане видно хто є хто. Але до того часу ще три роки. І ті університети, що починають зараз, — мають реальний шанс.
За матеріалами liga
Коментарі
Дописати коментар